Блехман Михаил. Вона

   Якщо ви мене читали... Зміню «якщо» на «оскільки» і минулий час - на теперішній, адже ось же, читаєте. До речі, спасибі, це зі мною трапляється нечасто.
   Отже, оскільки ви мене читаєте, вам відома моя любов до особистих і вказівних займенників і відсутність пієтету до імен як таких. Добре, що нагадав - тепер нам з вами зовсім просто буде спілкуватися.
   Ну що ж, почнемо.
   Насилу переводячи подих, вона підійшла до столика, за яким залишалося одне вільне місце.
   Чи мені ж не знати імен тех, кто займав решту місць. Але, можливо, ви вимовите їх із занадто сильним акцентом, а надмірний акцент донезмоги спотворює сенс. Або - ще гірше - позбавляє вимовлене сенсу. Тому я назвав їх так: Перший та Інший. Саме Інший, а не Другий, бо це ж ресторан, а не плац.
   Після пояснень - продовжимо. Коли вона - ні, це ж ім'я, тому - Вона. Коли Вона підійшла, Інший погасив сигарету і підставив Їй стілець:
- Прошу сідати! Як кажуть ваші сусіди, в ногах правди немає.
- Втім, - додав Перший, - її немає й вище.
   Замість того щоб підняти брови, Вона посміхнулася й сіла. Інший замовив для Неї келих вина і що-небудь легке - Вона явно не любила закушувати. Втім, випивати теж, це впадало в очі.
- Впевнений, за цим столом вам пощастило із сусідами, - посміхнувся Перший. - Хоча це й недостатня компенсація.
- Сусідів не вибирають, - відповіла вона посмішкою на посмішку. - Простіше вибрати прем'єр-міністра, ніж сусіда.
- Сусіди неминучі, ви маєте рацію, - кивнув Перший. - Королева теж, але з сусідами її це не ріднить, скоріше навпаки. Принаймні - з вашими.
   Вона пригубила вино і відставила келих. Запитала - не питаючи співрозмовників, а скоріше відповідаючи самій собі:
- Як вибрати сусіда, який не вважатиме твій будинок своїм?..
   Забув сказати: вони не знали цієї мови, але – або і – розуміли Її.
- ...а самого себе - вашим щастям, - долав Перший.
- Захоплений дім? – невесело посміхнувся Інший. - У мене є про це оповідання.
   Вона зрозуміла, що вільне місце виявилося саме за тим столиком, за яким вона вже давно хотіла посидіти.
- Ви, здається, про щось сперечалися, я перервала вашу бесіду. Продовжуйте, будь ласка.
- Я наполягав і наполягаю на тому, що описувати зовнішність героя твору не тільки не потрібно, але й шкідливо. Навіщо автору писати, а читачеві читати про те, що не має значення? Навіщо вести і відповідно йти - не туди?
   Перший поправив в петлиці невідому Їй квітку і заперечив:
- Ви вважаєте, що на обличчі персонажа, ким би він не був, ніколи не буває написано нічого гідного уваги читача?
   Інший знизав плечима, затягнувся і випустив кільце гіркуватого диму в бік від Неї - вона оцінила його жест.
- Врешті-решт портрет покаже все і розповість про все, скільки б не старалися пластичний хірург і стиліст, - розвинув свою думку Перший. - У мене є про це повість - або роман, кому як здасться.
   Перед Нею було розкрите вікно - сусіди по столику не любили задуху. Подивилася у вікно - там місцями повільно, місцями стрімголов - текла величезна ріка. Птах - рідкий, червоніючий над почорнілою проти ночі річкою - долетіла до середини, повисіла у височині над бурхливою і тихою поверхнею - і блакитною хмарою полетіла назад, на свій пісочно-жовтий берег. На березі було безліч білих мазаних будиночків з дахами вишневого кольору, ось тільки поруч не росло жодної вишні. Вона читала про це - дивна п'єса – в ній досить було залишити останню ремарку, все інше було штучним і не потрібним, - як опис зовнішності, сказав би Інший.
- Штучність може бути дуже природньою, - зауважив Перший. - Та й що може більш штучним, ніж природність?
- Штучність і мистецтво, тобто природність, є діаметрально протилежними, - заперечила або погодилася Вона.
- Тим більше що мистецтво є первинним, - погодився або заперечив Перший.
- І тим самим – абсолютно марним, точніше, некорисним, як ви одного разу помітили, - розсміявся Інший і викинув у кошик для сміття порожню пачку від сигарет.
   Поруч прилаштувалася чайка, що висіла над річкою дитячим літачком.
- Було б цікаво розгадати її плани й написати про них, - зауважив Інший, дістаючи з бокової кишені чергову пачку сигарет. - Гадаю, вона навіть не приховує свого бажання потрапити до якоїсь усім відомої книги, причому нарівні з головними персонажами.
- Розгадувати плани - ще нудніше, ніж планувати, - махнув рукою Перший.
   Замість того щоб заперечити йому, Вона глянула на Іншого:
- Уже потрапила, невже ж ви забули? Шкода, я не встигну, у мене вийшло б інакше. Робити інакше – мені це завжди подобалося.
- Наприклад, виставити спокусника недосвідченого жертвою, - запропонував Перший. - Я пройшов повз цю тему, а ви обов'язково спробуйте, у вас вийде, я чомусь упевнений.
- Хоча впевненість - це вищий ступінь непевності, як сказали б ви, - продовжив Інший, посміхнувшись Першому.
   У Неї вийшло, вони просто не знали, хоча й з різних причин. Та чи тільки ж вони?
   І Перший, і Другий подивилися у вікно - Їй здалося, що вони бачать там щось інше.
   А Вона бачила і чула, що пташки на різних берегах річки перецвірінкуються, іноді недовірливо поглядаючи одна на одну. Їх не розділяло нічого, крім річки, а хіба може своя річка - розділити? Вона знала, а їм, здається, було невтямки, що ця річка швидше об'єднує, ніж розділяє, адже річка існує, тільки якщо у неї є обидва береги. Без хоча б одного берега вона перестає текти, а значить - перестає бути річкою.
   Співрозмовники замовили Їй кави. Вона надпила з принесеної чашки кольору квітучої вишні. Промовила:
- Думаю, краще нехай читачі намагаються розгадати ребус, ніж повторюють за автором таблицю множення.
   Вони кивнули, особливо енергійно - Інший, а Вона продовжувала:
- Мені найкраще вигадується на лавці під вишнею, у невирубленому саду біля незахопленого дому. Беручись за черговий сюжет, яких у мене навіть не сотні, я думаю, не в змозі знайти відповідь: звідки приходить безбарвна, невидима, всюдисуща сила, що змушує людей, непомітно для самих себе, починати бачити у велетнях - млини, в красунях – потвор, а у казці – тільки вигадку? І чому вони звинувачують в небаченні і нерозумінні не себе, а тих, хто бачить невидиме ними?
- Хто вчить їх роздягати факти догола? - підтримав Її Перший.
- І замінювати ними метафори? - додав Інший.
   Вони теж замовили собі по чашці кави. Без цукру було, здається, несолодко, хоча й не так гірко, як сигарети, які постійно курив Інший.
   Вона пильно дивилася в потемніле небо.
- Воно здається одним-єдиним, але ж обов'язково є й інше, - перехопивши Її погляд і намагаючись не турбувати наполегливістю, припустив Інший. - Я написав про це - здається, вийшло непогано. Шкода, що ніхто з вас не читав, мені було б цікаво дізнатися вашу думку. У мого героя є два неба - перше й інше... Зрозуміло, що важливо саме це, а не зовнішність, - звернувся він до Першого.
- І у моєї героїні, - промовила вона, - у моєї героїні теж є інше небо.
- Напевно, - припустив Перший, - вони схожі, ці два неба, немов краплі дощу, який падає з кожного з них. Єдине, що відрізняє одне небо від іншого - це їхні різні знаки, плюс і мінус. Втім, іноді знак не менш важливий, ніж те, що їм позначається, і замінює те, що колись стояло після нього. Знаєте, колеги, тут міститься парадокс множини, що фактично є одниною, котра безуспішно прагне множини. До речі, що у вас вийшло - оповіданя, роман, п'єса?
- У мене - оповідання, схоже на повість, - відповів Інший, бачачи, що Вона замислилася над своєю відповіддю.
- А у мене - п'єса, - нарешті відгукнулася Вона і посміхнулася, згадавши про щось менш суттєве. - Така собі немаленька трагедія.
- Трагедія і не може бути маленькою, - підтримав Її Перший. - Розмір - у назві жанру.
- І в його суті, - кивнув Інший. - Втім, фарс теж має право на існування.
- Має, - погодився Перший. - Але назвавшись трагедією, він надає комічному ефекту абсолютного значення, при цьому фарс не підіймається до рівня трагедії. Та й, по правді кажучи, є багато трагедій, що, якими б великими вони не були і як би привільно їм не перебувалося на всіляких скрижалях, є не що інше, як фарс.
   Не перестаючи цвірінькати, птахи постійно перелітали з одного дерева на інше, і що частіше вони це робили, тим більше дерева нагадували квітучі вишні, які перетворювалися на невирублений сад.
- Поставивши крапку в моєму оповіданні чи повісті, - сказав Інший і запалив від бувалої запальнички, - я вирішив для себе, що у кожної людини, не кажучи вже про кожне місто і кожну країну, - є одне-єдине небо, як би їм - країні, місту, людині - не мріялося про множину.
- Мріяти, - похитала Вона головою, - привілей людини. Місту це не під силу. Тим більше - країні, особливо країнам, пишатися приналежністю до яких будь-якій людині повинно бути соромно.
   Перший зітхнув, Інший посміхнувся.
   Вона не зітхала і не посміхалася. Замість цього продовжила:
- Одна моя юна героїня майстерно провіщує. Дуже не хоче бути провісницею, але інакше не може.
- Провіщує? - позаздрив Перший. - Жодному з моїх персонажів це не вдалося. Втім, вони навіть не спробували.
   Вона іронічно подивилася на дно своєї чашки і сказала серйозно:
- Дівчина говорила те, що не подобалося слухачам. Вони очікували від неї добрих звісток, а вона говорила їм правду - таку ж гірку, як ваша кава без цукру.
   Перший погодився:
- В поганій новині зазвичай звинувачують не її причину, а того чи ту, хто цю новину приніс.
- Саме так! - підтримав його Інший. - Хто ж буде слухати тих, хто пророкує не те, чого очікує переважна й переважаюча всіх більшість, а те, про що відомо тільки меншості?
   Вона попросила рахунок і перед тим як піти, сказала:
- Ця моя героїня зробила ще одне пророкування, про яке я не встигла написати. Вона напророкувала, що хтось один скаже, звертаючись до всіх: «Я - такий же, просто ручка моєї парасольки трохи відрізняється від ваших». Але почує у відповідь: «Ти - чужий, хоча і кращий за багатьох наших. Запам'ятай: головне - бути не кращим, а - не чужим».
   Не встигла написати - можливо, тому що дні, немов зайці, звідки не візьмись підстрибом прибігали один за одним і майже відразу стрімголов тікали кудись - туди, де зазвичай живуть так схожі на боягузливих і непосидючих зайців дні.
   Залишивши чайові і попрощавшись, Вона взяла мене під руку - Їй було важко йти.
   Ми йшли світ за очі, не залишаючи слідів, і мені було зрозуміло, що це не Вона спирається на мою руку, а я - на Її.
   Ми йшли і йшли, і алея жовтіла впавшим з дерев жовтневим листям. Потім ставало слизько - і ми міцніше трималися один за одного. Потім нам дошкуляла спека, але ми допомагали один одному і йшли, не зупиняючись і вже не рахуючи пробігаючих повз нас зайців, а тільки слухаючи перецвірінькування птахів.
- Цікаво, що він напише, - голосно і нечутно запитала в себе Вона.
   Приємно, коли про мене запитують без знаку питання.
   Уточнюю: вона залишала сліди, просто бачити їх заважали калюжі - по-липневому дрібні, по-листопадовому глибокі, по-лютневому замерзлі. А я йшов за Нею слід у слід, хоча йшли ми під руку. І калюжі заважали мені так само, як Їй, на те вони й калюжі, щоб заважати.
   І на то ми - щоб не звертати на них увагу.

Монреаль – літо-осінь 2018 р.